Личности 123/2019

Георгій Сабадир

ІВАН ПІДДУБНИЙ: ЧЕСТЬ ДОРОЖЧА ЗА ВСЕ

«Пам’ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорізького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам’ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені і я не батько тобі», – сказав, проводжаючи його з дому на заробітки, батько.

Іван запам’ятав ці слова назавжди

«Намедни ужинал с Поддубным – человеком огромной силы и такой же глупости», – записав у щоденнику російський письменник Олександр Купрін на початку ХХ століття. Звичайно, наш герой не був дурнем. Але все життя – до останніх своїх днів – він залишався… дитиною. Справжньою дитиною, дуже наївною, чесною і запальною.

Сучасники згадували, у яку лють він впадав, коли його намагалися обдурити, як болісно переживав втрати. Такий був його характер.

Його просто неможливо було примусити «лягти» під когось – він довго був не лише найсильнішим борцем світу, а й пропагандистом чесності у спорті. Почуття заздрощів чи нездорового суперництва було йому незнайоме. Велика популярність чемпіонатів із боротьби та величезні прибутки антрепренерів приваблювали аферистів та темних ділків, змагання нерідко будувалися на попередній домовленості між антрепренерами й борцями. Зі спортивного видовища бій перетворювався на театральну виставу із заздалегідь розподіленими ролями. Іван Піддубний завжди рішуче відхиляв вигідні пропозиції махінаторів від спорту. Розказують, що один з таких документів він примусив з’їсти запопадливого організатора.

Несправедливе – з його точки зору – рішення суддів доводило його ледь не до сказу; не раз він вирішував кинути цирк, боротьбу… Потім міняв своє рішення. Це була реакція дитини, але уявляти його просто дитиною і тільки дитиною – невірно.

Іван Піддубний знав, окрім рідної української і російської мов, ще дві – німецьку та французьку, а можливо, і англійську також, принаймні міг вести бесіду. Він прекрасно засвоював техніку і прийоми бою, міняв їх у разі потреби.

Тож, Олександр Купрін мав на думці не дурість Піддубного – її не було, а його простодушність, відвертість та наївність.

Народився Іван 26 вересня (8 жовтня) 1871 року у селі Красенівка, сьогодні – Черкаської області, а тоді – Полтавської губернії. Сім’я була спадково козацькою, предок Івана під проводом кошового отамана Костя Гордієнка спільно з козаками Іркліївського куреня лицарства Низового та козацьким військом гетьмана Івана Мазепи воював проти Московії за суверенну Україну в 1708 році під Полтавою, як кажуть українські джерела, і навпаки – з Петром проти шведів, як писали колись російськомовні.

Від предків успадкував Іван стать та здоров’я: його батько, Максим Піддубний, теж був богатирського зросту та кидав на воза п’ятипудові мішки з зерном. «Як дід Максим хазяйнував, у нього ж два чи три гектари землі було тут за селом, – згадував про силу свого прадіда Григорій Піддубний, один з нащадків. Коли вже пов’язали снопи, ну й дід запряг молоденьки волики і поїхав перевозити зерно. Так, значить наклав він чи три, чи чотири, чи п’ять кіп на ті волики. Вони молоденькі були. Гей! А вони не витягнули під гірку ті волики. Він тоді: ‟Бісової ви віри, скотина”. Заругався, значить, на них. Взяв ті волики, з ярма випряг, сам запрягається у ярмо, витяг на дорогу, запряг скотину ту молоденьку та й поїхав».

Дід з боку матері, кажуть, прожив більше 120 років, жінки доживали до ста... Хрестили Івана у Різдво-Богородицькій церкві (у 1929 році вона була розібрана). У ній вінчались батьки – Максим Іванович та Ганна Данилівна, з дому Науменків, в 1870 році, там таки й похрестили вони усіх своїх дітей, яких було чи шестеро, чи семеро… Біля цієї церкви Піддубних, які залишилися у селі, й ховали. Свій останній притулок знайшов там у 1911 році Максим.

Відвідання церкви для Піддубних було священною справою, а Івану, як підріс, давали нести хреста на свята, бо був він показним хлопцем. Від матері успадкував музичні здібності й гарний голос, співав у церковному хорі і все життя любив українські пісні.

В батька було невелике господарство, а Іван був його первістком і першим помічником. З дитинства і він, і його брати та сестри були привчені до тяжкої селянської роботи. Як і інші хлопці, любив гуляти, бився з односельцями і зазвичай перемагав.

Ми не можемо сказати точно, де саме вчився Іван. У селі з 1872 року, згідно зі звітом директора народних училищ Полтавської губернії, діяло земське училище, а згодом парафіяльна школа. Навряд чи наш герой відвідував якийсь з цих двох закладів – в батька щодо нього були інші плани.

У селі, крім звичних селянських робіт, займалися різними промислами та ремеслами. Були кравці, які шили свити, кожухи, чумарки, корсети; шевці – чоботи й черевики; були і вишивальниці, в’язальниці, бондарі, столяри, маляри, ковалі, покрівельники. Але Іван не мав або хисту, або бажання до цих робіт; коли підріс, він наймався на заробітки до багатіїв виконувати ту роботу, до якої був привчений з дитинства.

І тоді, як кажуть, закохався в Оленку Вітяк, дочку багатого сусіда. Але її батько й чути не хотів віддавати доньку за «бідного», і тому довелося Іванові поїхати на заробітки подалі з села. Звичайно, він думав, що забагатіє, і тоді «сусіди побачать».

У 21 рік Іван вирушив в одеський порт, попервах розвантажував пароплави, а весною 1891 року рушив на Крим, де в Севастополі влаштувався такелажником у грецьку фірму «Лівас». Працювати доводилося по 14-16 годин на добу, однак роботи він не боявся…

Другие номера издания «Личности»

№ 122/2019
№ 121/2019
№ 120/2019
№ 119/2018
№ 118/2018
№ 117/2018