Личности 126/2019

Марина Ліванова

СЛОВО, ЗБРОЯ І КАПЕЛЮШОК ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

Вона прожила всього тридцать п’ять років і залишила всього тридцять вісім віршів. Не встигла видати жодної книжки – але їй судилося дуже яскраве життя.

«Звичайно, – писала вона у листі до найкращої подруги, – життя одне, а творчість – друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?». «Для мене автор літературного твору, який я вважала прекрасним, міг бути навіть злочинцем, – пояснювала подруга. – Для Лєни біографічні подробиці авторового життя мали величезне значення. У неї слово не сміло розходитися з ділом».

Олена Теліга епатувала і помилялася, йшла на авантюри й робила різкі життєві повороти, її й досі сприймають хто захоплено, хто неоднозначно, а хто й відверто вороже. Проте, навіть ризикуючи і приймаючи хибні рішення, вона залишалася вірною і адекватною собі самій.

Бо не розуміла, як може бути інакше

В родині дівчинку звали Лєночкою – найменшу, найулюбленішу, сестричку двох старших братів. Вважалося, що вона «татова доня»: Іван Опанасович дуже хотів дочку.

Сам він народився у селі Кам’янка Куп’янського повіту на Слобожанщині і був записаний у метричній книзі як Іван Шовгеня; але дорослим уже носив русифіковане прізвище Шовгенов. Він здобув освіту інженера-гідротехніка, зробив кар’єру, жив і працював у великих містах імперії. Його дружина Юліана (Уляна) Нальянч-Качковська мала білоруське коріння, походила з сільської священицької родини на Поділлі, закінчила Бестужевські курси і працювала вчителькою. У Шовгенових народилися двоє синів, Андрій і Сергій, а 8 (21) липня 1906 року – дочка Олена.

На той час родина жила в Москві, де Іван Опанасович викладав у Московському інженерному училищі. Лєночка з’явилася на світ улітку в підмосковному Ільїнському – достоту невідомо, в якому з трьох населених пунктів з такою назвою. Існує недоведена легенда, ніби хрещеною матір’ю Олени була епатажна російська поетка Зінаїда Гіппіус.

Коли доньці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Санкт-Петербурга. Дівчинка отримала гарну освіту, її вчили музиці, французькій і німецькій мовам. Її першою і рідною, звісно, була російська: цей факт уже дорослою Олена категорично заперечить. І гостро критично ставитиметься до свого дитячого світогляду: «Уявіть собі великодержавного, петербургського, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу як на свою кишенькову власність. І його не обходять ні ті живі людські істоти, що цей простір заповнюють, ні ті життьові інтереси, що в цьому просторі існують. (...) Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилась, там провела війну».

Революція зірвала родину Шовгенових з місця. У Києві було проголошено Українську народну республіку, й інженер Іван Шовгенів (так писався українізований варіант прізвища) отримав пропозицію урядового крісла в новоствореній державі. Він перевіз родину спочатку на свою малу батьківщину – на Слобожанщину, а звідти – до Києва. Іван Опанасович обійняв посаду начальника департаменту водяного і дорожнього господарств в міністерстві шляхів УНР, а трохи згодом став професором Київського політехнічного інституту. Олена вступила до приватної жіночої гімназії Олександри Дучинської.

До Києва вона потрапила дванадцятирічною і провела тут ранню юність.

Це були непевні часи, коли в інтелігентському середовищі всі навколо переймалися долею батьківщини, сперечалися, мали цілком протилежні думки. Навіть у родині Шовгенових, згадувала подруга молодої Олени Галина Лащенко, не було цілковитої згоди: якщо батько і старший син, попри тривале життя в російських столицях, стали палкими українськими патріотами (Андрій невдовзі пішов до армії УНР), то Сергій, навпаки, всупереч родині вважав себе росіянином, залишався закоханим у російську культуру й надто літературу.  Та юна Лєночка в свої київські часи не дуже цікавилася політикою.

Українська народна республіка не протрималася довго. 1919 року уряд УНР було евакуйовано спочатку до Кам’янця-Подільського, а тоді до польського Тарнова. Разом з батьком поїхав старший син Андрій як вояк УНР. Від’їжджаючи, вони думали, що це ненадовго, тижні на два, писала пізніше Олена Теліга найкращій подрузі Наталі Лівицькій-Холодній, тому батько не потурбувався про матеріальний бік життя родини.

А виживати без нього матері з молодшими дітьми довелося два роки.

Приватні гімназії радянська влада згодом закрила, тож Олена закінчувала так звану єдину народну школу. А паралельно заробляла на прожиття: влаштувалася посильною до Київської політехніки, де доньку колишнього професора безпосереднє начальство з особливим задоволенням ганяло з дорученнями по місту в будь-яку погоду. А влітку наймалася сапати городи у селах під Києвом: «Як же ж тяжко було мені, Натуся, – писала вона подрузі, – я була маленька, ще й слабенька, і мені було тяжко ‟гнати рядки” наряду з бабами, які були призвичаєні для такої роботи.  Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, додому я ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб». Коли в Києві почався голод, юна Олена з подругою їздили по селах міняти речі на продукти: часто на підніжці потяга або ж на даху вагона в зимовий холод.

«Але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, – згадувала вона, – бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянні з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим!».

Марко Антонович, який один з небагатьох пам’ятав Олену Телігу київського періоду, згадував її «дуже гарною панночкою, що була в центрі уваги кавалерів». А сама вона запам’ятала Київ як місто свого першого кохання – про яке нікому не розповідала подробиць…

Другие номера издания «Личности»

№ 127/2019
№ 125/2019
№ 124/2019
№ 123/2019
№ 122/2019
№ 121/2019