Личности 127/2019

Яна Дубинянська

ЛЮБОМИР ГУЗАР: МІРА ВСІХ РЕЧЕЙ

«Любомир Гузар – гражданин США, Ватикана и Украины. Всю жизнь прожил в США. В конце 90-х переезжает в Украину, насилием возглавляет УГКЦ, навязывая либеральные ценности. Затягивает элиту Галичины в масонские ложи. Основывает политическую группу «1 декабря», которая идейно возглавляет Майдан. Был пропагандистом войны. Именно при его покровительстве развивались радикалы, которые много лет подряд несли охранные функции при УГКЦ и которые сегодня захватывают храмы».

Так писали російські пропагандистські ЗМІ... до річниці смерті Любомира Гузара.

Навіть мертвий, він залишався для них небезпечним ворогом

Хлопчик народився у Львові між двома великими війнами. Священики в родині були по обох лініях: прадід по батьківській, отець Дмитро Гузар, був парохом УГКЦ у містечку Завалів, а дід по матері, отець Лука Демчук – парохом села Кальне на Тернопільщині. Та вже другий дід Любомира, Лев Гузар, був світською людиною, нотаріусом у Галичі та діячем «Просвіти».

Батьки Любомира були пов’язані з церквою хіба що опосередковано. Ярослав Гузар, інженер за освітою, працював в Українському Земельному банку у Львові, який великою мірою залежав від церковного капіталу, все життя співав у хорі. І він, і його дружина Ростислава традиційно відвідували по неділях церкву, але у Львові за тих часів це була загальна практика, яка зберіглася й донині. В них народилося двоє дітей: старша дочка Марта Олена і син Любомир Лев Лука, який з’явився на світ 26 лютого 1933 року.

Маленьким хлопчиком Любомир побачив на вулиці митрополита Андрія Шептицького і запам’ятав на все життя, як після батькового «дивися, митрополит іде!» лише побіжно глянув на нього – й повернувся до вуличних гімнастів, які тоді часто виступали в місті. Вчитися він почав у Народній школі імені Тараса Шевченка – незадовго до того, як усталений світ перевернувся.

Любомир Гузар називав себе дитиною війни. 1 вересня 1939 року, коли почалися бомбардування Львова, мати загнала дітей до підвалу пивниці: хлопчику було шість років. Під час так званих «перших совітів» у хаті завжди стояла «тривожна валізка», а дорослі прислухалися до нічних арештів. А коли радянські війська пішли зі Львова, батьки замкнули дітей у хаті, вирушаючи упізнавати трупи в тюрмі на Лонцького.

На зміну «совітам» прийшла нацистська окупація, яка теж залишила страшні дитячі спогади: загибель єврейської родини, з якою дружили Гузари, обшук у будинку на предмет переховування євреїв, стіна, під якою лежали трупи розстріляних нацистами заручників – для залякування львів’ян їх забороняли хоронити. Повз цю стіну Любомир щоранку ходив до першого класу гімназії, який встиг закінчити у Львові.

До гімназії десятирічний Любомир потрапив після того, як його не взяли у монастир редемптористів, куди відвела його бабуся. З бажанням стати священиком він визначився вже тоді – і цього рішення надалі не змінив. Але того разу настоятель відправив хлопчика додому, посилаючись на «непевні часи».

А часи ставали все більш непевними.

1944 року, коли радянські війська просувалися на захід, родина Гузарів прийняла важке, але єдино правильне рішення. Ярослав уже знав, що він внесений до списків НКВС і буде репресований, щойно більшовики повернуться до міста. Родинну втечу глупої ночі з залізничної станції Славське поблизу карпатського містечка Сколе одинадцятирічний Любомир запам’ятав як початок великої пригоди. «Для мене це була нагода побачити світ», – казав він.

Спочатку Гузари приїхали до Відня, де у Ярослава були знайомі ще з часів Першої світової. Радянська армія впевнено крокувала Європою, тож вони вирушили далі на захід – але практично того ж дня дороги було перекрито, й родина опинилася у таборі для переміщених осіб під Зальцбургом.

Саме у таборі Любомир Гузар і закінчив «зальцбурзьку українську гімназію», вказану в його біографіях: насправді це була імпровізована школа, яку біженці самі організували для своїх дітей в одному з бараків. У цій школі були проблеми з канцелярським приладдям, зате дуже високий рівень викладацького складу: серед біженців переважала інтелігенція, дітей учили навіть університетські професори. Також в українському таборі діяла організація «Пласт», до якої входили Марта і Любомир.

Атестат «зальцбурзької української гімназії» Австрія не визнавала, але його погодилася визнати Америка. Любомир Гузар написав листа ректору української духовної семінарії в США одразу ж після приїзду до Австрії – і отримав ввічливу відповідь: його раді будуть бачити... коли він зможе приїхати до Америки.

Це була проблема. Власне, все життя біженців з радянських теренів у Європі було суцільною проблемою – як для них самих, так і для європейських країн, виснажених війною. Ходили чутки про потяги, куди заманювали цілі сім’ї, щоб відправити у протилежному напрямку – назад в СРСР. Америка теж погоджувалася приймати біженців тільки затребуваних спеціальностей, за квотами. Ніхто з Гузарів під квоти не підпадав, але Ярославу вдалося отримати особисте запрошення для родини від громадянина США, старого знайомого, який чесно попередив, що більше нічим допомогти не зможе.

У 1949 році Гузари вирушили за океан.

«Удома мама змушувала нас говорити тільки українською, – згадував Любомир Гузар. – Причому вимагала дуже чистої мови. Аж надто чистої. Якщо в українській мові є відповідник, то слово іншомовного походження вживати було не можна».

У Нью-Йорку Гузари оселилися в Брукліні. Вони потрапили в консолідоване українське середовище, сформоване трьома хвилями еміграції.

Другие номера издания «Личности»

№ 126/2019
№ 125/2019
№ 124/2019
№ 123/2019
№ 122/2019
№ 121/2019