Личности 127/2019

Татьяна Винниченко

ВАРВАРА І БОГДАН ХАНЕНКИ: ЖИТТЯ ЯК КОЛЕКЦІЯ

«Мати, наприклад, картину Тіціана чи грецький мармур п’ятого століття і не показувати ці речі, – сказав Богдан Ханенко на церемонії освячення Київського художньо-промислового й наукового музею, – це все одно що привласнити собі одному неопубліковані твори Пушкіна, Гьоте чи Шекспіра. Творіння геніїв за суттю своєю не повинні належати лише тим, хто ними володіє».

Для подружжя, яке могло дозволити собі володіти чим завгодно, це було абсолютно неприйнятно

Хлопчик був трохи старший. Богдан Ханенко народився 23 січня (5 лютого) 1849 року у батьківському маєтку – в селі Лотоки на Чернігівщині. Рід Ханенків належав до козацької старшини і простежується з ХVII століття, від запорізького козака Степана Ханенка і його дружини, дочки польського старости. Серед предків нашого героя був навіть гетьман – Михайло Ханенко, який тримав булаву Правобережної України у 1640-44 роках. Микола Ханенко, генерал-хорунжий при гетьмані Кирилові Розумовському, отримав у дарунок від гетьмана маєток, де згодом народився Богдан. Вже в нові часи непересічною особою був дядько хлопчика Олександр Ханенко, збирач української старовини, автор декількох книжок з історії України й активний діяч з впровадження реформи 1861 року на Чернігівщині. Батько Богдана, Іван Іванович Ханенко, був колезьким асесором, мати, Катерина Богданівна Нілус, генеральською дочкою.

Дівчинка народилася пізніше, 9 серпня 1852 року, зовсім неподалік, у містечку Глухові на Чернігівщині, і звали її Варвара Терещенко. Генеалогія її роду не сягала аж так далеко, дворянство здобув тільки у 1870 році, незадовго до смерті, її дід, купець Артемій Терещенко. За легендою, в дитинстві він випасав овець, але згодом сколотив капітал на поставках хліба та лісу для армії. А тоді заклав підвалини величезних родинних статків, щасливо вклавши гроші у нову і дуже перспективну галузь – виробництво цукру. Відтоді словосполучення «цукрозаводчик Терещенко» перетворилося на бренд. Працювати на заводах Терещенка на той час було роботою мрії: окрім непоганої платні, цукрозаводчик забезпечував своїм працівникам житло, харчування, при заводах діяли школи, ремісничі майстерні і лікарні – і це в часи первинного дикого капіталізму, коли більшість виробників навіть не замислювалися про якийсь «соцпакет». Ще однією традицією Терещенків була доброчинність, на яку Артемій витрачав певну частку свого прибутку і заповідав так робити синам.

Троє синів Артемія Терещенка: Нікола, Федір і Семен – отримали освіту. Втрьох вони заснували «Товариство цукробурякових і рафінадних заводів братів Терещенків», яким керували разом, до того ж кожен з братів володів і власним бізнесом. Нікола Терещенко, старший, окрім цукру, займався торгівлею залізом, лісом, спиртом, сукном. А також, не відступаючи від традицій клану, вів широку доброчинну діяльність. Одружився він із купецькою дочкою Пелагією Беловською, в них було двоє синів і чотири дочки. Варвара – найстарша, первісток у родині.

Про дитинство хлопчика і дівчинки ми практично нічого не знаємо. Народжені по сусідству, згодом вони роз’їхалися: Богдан Ханенко жив і вчився у Першій гімназії у Москві, потім вступив на юридичний факультет Московського університету. Варвара отримала домашню освіту у Глухові. 1870-го її батько теж вирушив до Москви, а за п’ять років Терещенки оселилися в Києві, на розі Олексіївської та Бібіківського бульвару.

Пізніше вулицю Олексіївську буде перейменовано на Терещенківську – на знак вшанування заслуг Ніколи Артемійовича перед містом. На розбудову Києва він витратив понад два з половиною мільйони карбованців, з його допомогою були зведені будівлі Національного художнього музею, Троїцького народного дому (теперішнього Театру оперети), Театрального та Транспортного інститутів, Політехнічного інституту й теперішнього Охматдиту (спочатку – Київської безоплатної Цесаревича Миколая лікарні для чорноробів та незаможних людей), засновані художня школа й консерваторія, виконані розписи Володимирського собору тощо.

На той час Варвара і Богдан Ханенки були вже подружжям зі спільною біографією.

Познайомилися Богдан і Варвара, швидше за все, у Москві, на початку сімдесятих, коли Богдан Ханенко був студентом Московського університету, а Нікола Терещенко – одним з меценатів тамтешнього храму Святої Тетяни, якого теоретично могла супроводжувати на університетські заходи старша дочка. За іншою версією, вони зустрілися вже в Санкт-Петербурзі, де працював молодий юрист Ханенко і куди вивозили «у світ» юну панянку Варвару.

Втім, це лише припущення, документальних підтверджень історії кохання Ханенків немає. Власне, як і решти подій в їхньому особистому житті: адже після смерті Варвари Ніколівни виявилося, що її архів безслідно зник; за однією з версій, вона сама попросила сестру його спалити. Листи Варвари Ніколівни залишилися в архівах їхніх адресатів, але читати їх дуже важко: чи то з конспіративною метою, чи то за дивною звичкою вона писала хрест-навхрест, перетинаючи паралельні рядки перпендикулярними, і навіть фахівці читають їх з великими труднощами й наводять з купюрами.

В 1873 році, після закінчення університету, молодий юрист Богдан Ханенко переїхав до Санкт-Петербурга, де почав служити в департаменті юстиції і згодом був обраний мировим суддею. Саме тоді, у столиці, він розпочав своє недешеве хобі: колекціонування.

На службу Богдан Ханенко ходив повз Апраксин двір – відомий у столиці ринок антикваріату. Молодий юрист ще не міг собі дозволити купувати картини в сучасних художників, що було модно в середовищі відомих колекціонерів, але художні видання, гравюри, антикварні витвори західного і східного мистецтва та картини іноземних живописців коштували тоді набагато дешевше. Початок своєї колекції Богдан Ханенко заклав ще до одруження з Варварою. Це були полотна італійських митців Ладзаріні, Франческіні, Лібері, Рупполі, голландця Венікса і навіть Пітера Брейгеля Молодшого...

Другие номера издания «Личности»

№ 126/2019
№ 125/2019
№ 124/2019
№ 123/2019
№ 122/2019
№ 121/2019