Личности 127/2019

Юлія Шекет

ІВАН ПУЛЮЙ: ЗАКОН НЕПРОПАЩОЇ СИЛИ

Хто саме раніше сконструював радіо – Олександр Попов чи Гульєльмо Марконі? Кого можна вважати справжнім винахідником телефону – Олександера Белла чи Еліша Ґрея? У науковому світі не бракує суперечок щодо першості. До одної з них причетний і наш співвітчизник, чия праця могла би дозволити називати короткохвильове електромагнітне випромінювання не рентгенівським, а пулюївським.

Проте Іван Пулюй аж ніяк не був «автором єдиного хіта», тобто винаходу. Його інтересів та діяльності вистачило би на кількох учених та мислителів, причому в різних галузях!

Гримайлів – то зараз селище у Гусятинському районі Тернопільської області, а у середині позаминулого століття це було доволі розвинене за тодішніми мірками місто. Власник Гримайлова Антим Нікорович 1840 року перебудував старий замок на пишний палац; його зять Леонард Пінінський згодом розбив навколо палацу англійський парк, зібрав у своєму маєтку бібліотеку у п’ять тисяч томів, а в містечку збудував перший у Східній Галичині паровий млин.

2 лютого 1845-го сталася подія, чия значимість згодом перевершить усі ці досягнення: дружина Павла Пульгуя Ксенія, з дому Бурштинська (у багатьох джерелах її помилково називають Катериною) народила первістка Івана. Загалом у подружжя було семеро дітей, а головним завданням тогочасного батька щодо нащадків було «вивести їх у люди». Для заможного та інтелігентного міщанина це означало дати синам якомога кращу освіту, яку зазвичай обирали батьки. Пульгуям хотілося, аби Іванко став священиком.

Павло, власник тридцяти гектарів орних земель і сотні вуликів, був саме таким – заможним та інтелігентним. 1861 року він, змінивши прізвище на «Пулюй», обійняв посаду гримайлівського бургомістра. Його старшенький вже старанно опановував абетку та латину в школі, а коли йому минуло одинадцять, був вписаний до Тернопільської класичної гімназії, де викладання велося німецькою мовою. За місцевою легендою, хлопчикові заради знань щоденно доводилося долати пішки десяток кілометрів туди і стільки ж назад. І очевидно, він так звик до цієї здорової справи, що згодом подужав у такий саме спосіб майже тисячу кілометрів, за місяць діставшись до Відня пішки. Звучить дещо дивно з огляду на статки Павла і «ніжне, чуле серце мамусі», про яке згадував Іван. До того ж, до Тернополя від Гримайлова не десять, а 45 кілометрів… Але ж видатна людина без власних героїчних легенд – то ніби пам’ятник, який не має носа, що його треба «потерти для здійснення бажання»!..

Про що знаємо достеменно – то це про Іванові патріотичні ідеї та організаторські здібності. 18-річний гімназист заснував таємне українське товариство. «За часів польського повстання 1863 р., коли і русини почали думати, чиї вони діти, заложив Пулюй в Тернополі Громаду, до котрої належали між іншими приятель його пок[ійний] Волод[имир] Ганкевич, пок[ійний] Андрій Сочинський, три брати Барвінські, пок[ійний] проф. Михайло Борисикевич і Іван Герасимович. Ціль товариства була: жити в чистоті моральній, пильно вчитися в школі, познакомитися з історією свого народа і його літературою, ставати в обороні рідного слова проти ворожих заходів москвофілів (святоюрців) і поляків, говорити всюди рідною мовою, спомагати бідних учеників»… Так оповідає рукописна «Біографія» Пулюя, яку, ймовірно, написав він сам.

Члени товариства зустрічалися тричі на тиждень після обіду. Читали Тараса Шевченка. Збирали бібліотеку. Обговорювали новини. Писали до часопису «Мета». Навіть одягатися гімназисти-українці намагалися «по-народному». Іван був і серед засновників, принаймні перших членів місцевої «Громади». «Все росте – і наші крила ростуть, а виростуть вони колись, і будемо літати від Карпат аж по Чорне море, а слава наша об’єся в остатних кранцях світа!» – піднесено писав він до однокашника.

Ще на першому році навчання Пулюй переклав українською підручник із планіметрії, хоча його тоді ніде було застосувати, бо українських гімназій ще не існувало. Закінчивши гімназію, він вступив на теологічний факультет Віденського університету. І тут продовжив почате: об’єднав у товариство «Січ» земляків, котрі, за словами Франка, «не їли даром університетський хліб, віддавалися науці серйозно», перекладав українською духовну літературу і підручник із ботаніки. Для останнього доводилося вивчати термінологію слов’янських мов, щоб виробити власне українську.

Студента Пулюя все більше захоплювали лекції з математики, фізики, механіки та астрономії. «У природничих науках вічні закони і непохитна правда», – бачилося йому. Заради цих знань він готовий був пожертвувати обідом із колегами-теологами – а зрештою заради нового захоплення пожертвував і духовною кар’єрою. Вирішив вступати на філософський факультет.

«Коли Пулюй, скінчивши теологію 1869-го року, вибирався до Відня для дальшої науки, вговорювали його батько і мати, щоб він висвятився. Не їдь, сину, до Відня, сказала зажурена мати, без гроша і здоровля стратиш, і не допнеш, чого бажаєш. – Ні, хоч би й ангели зійшли з неба, не намовлять мене покинути науку, відповів син матері, хоч як гірко було давати таку відповідь. У Відні було з початку гірко жити, але за довгий час дістав він стипендію Франца-Йосифа і заробляв часом лекціями, між іншими і в знатних домах…» Таким поетичним тоном оповідає про його рішення згадана «Біографія». Легенди додали до цих метафор необхідних гіпербол: мовляв, батьки взагалі зреклися сина й відтоді з ним не спілкувалися.

Того ж 1869 року у Відні вийшов перекладений Пулюєм «Молитвослов» накладом у три тисячі примірників, половина з яких призначалася українцям, що служили в австрійському війську…

Другие номера издания «Личности»

№ 130/2019
№ 129/2019
№ 128/2019
№ 126/2019
№ 125/2019
№ 124/2019