Личности 129/2019

Юлія Шекет

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ: «ВДАВСЯ СОБІ ЕСТЕТ І КМІТЛИВИЙ»

Доба, в яку він вирішив присвятити себе писанню українською мовою, виявилася чи не найнесприятливішою для такого рішення. 1863 року вирок міністра внутрішніх справ, автора Валуєвського циркуляру, постановив, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». 1876 року розпорядження імператора Олександра II, натхненника Емського указу, заборонило ввезення «книг, издаваемых на малорусском наречии», друк і виступи українською в імперії.

Та Нечуєві вдавалося бути почутим навіть у ті глухі часи

«Я родився 13 падолиста 1838 року в Київській губернії, в Каневському повіті, в містечку Стеблеві, Стеблів лежить недалеко од Дніпра, в гористому та скелистому місці, і розкиданий по обидва береги невеличкої річки Росі. Серед самого Стеблева Рось зігнулась коліном; обидва її береги обставлені скелями, неначе стінами; за здоровим скелистим островом, на схід сонця од Стеблева шумить шум на порогах… Куди не повернеш очима, скрізь видно чудові та все інші картини, неначе в панорамі…» Так «Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим» береться одразу, згадавши про батьківщину, захоплено переповідати про красу її краєвидів. Сільському священикові Семенові Левицькому дістався мальовничий повіт. А ще спадковому клірику не бракувало вдумливості, освіченості та патріотизму – він і проповідував українською, і навіть намагався навчати нею у школі сільських дітей. Щоправда, місцевий пан оперативно прикрив останню ініціативу, бо «як ви вивчите мужиків читати, то підете і ви, піду й я на поле робити, а мужики не схотять робити», а казання Левицького, коли він послав їх до друку у Київ, мали відмову від духовної академії: «язик, мовляв, не достоїн церковної кафедри».

Про батька Іван розповідає радше зі стриманою повагою, а ось про мати – з захопленням і безмежною любов’ю. Ганна Лук’янівна, що також походила зі священицького роду, вочевидь мала вдачу вельми емоційну: сама плакала над житіями святих та вразливого старшенького «жалісною історією» Йосифа Прекрасного «до плачу доводила».

З братів та сестер Івана пережили дитинство лише четверо. «Вона мала дві пари близнят, котрі й зістались живі з усіх дітей; це підірвало її міцне здоров’я, вона почала після того слабувати і швидко вмерла», – зажурено згадував письменник. Хлопцеві йшов тринадцятий, він вважав себе маминим улюбленцем, і йому здавалося, що він тепер теж має померти.

На той час він уже встиг пару років повчитися у батьківській школі, тоді у свого дядька Євтропа, що виявився доволі талановитим вчителем і підготував небожа до вступу одразу до першого (а не підготовчого) класу духовного училища. Далі було саме училище в Богуславі, котре згадувалося не добрим, не тихим словом: різками, зубрінням та покараннями за вживання «мужицької мови»; наука ж там «була суха, мертва та абстрактна». Тішили школярів хіба райські краєвиди навколо: так приємно було вчити лекції «на здорових диких грушах, котрі росли по горах», примостивши дощечку між гілля. А на дозвіллі – розповідати одне одному захопливі історії, мішаючи досвід із вигадками.

Чоловіки – це суворість і наука. У батьковій бібліотеці можна знайти «Літопис Самовидця», історичні оповідки від Маркевича та Бантиша-Каменського. Єромонах Федір в училищі добре дає знання, але ж за вдачею «сухий аскет, злий та крикливий». А ось жінки – це пізнання душевне, мистецьке, лагідне. Мати, котра «по-великоруській зовсім не вміла», «за роботою все було співає українські пісні». Нянька баба Мотря водить по весіллях і хрестинах. В кухні дівчата співають за роботою, і малий схоплює на льоту, бо сам дуже любить пісні. А в училищі муштру компенсує турбота квартирної господарки Гапки Шульжихи, що відробляє монастиреві за спасіння душі і доглядає учнів «як рідних дітей».

На такий родючий ґрунт упало й поетичне слово: ще в дитинстві Іван відкрив для себе «Кобзаря». У рік народження Івана Левицького художника та поета допіру було викуплено з кріпацтва, а він іще виявився й фактично сусідом: «Ще як я був малим хлопцем, я чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Керелівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов од Стеблева. Я чув, як він пробував у Корсуні у свого родича Варфоломея Шевченка, за вісім верстов од Стеблева. Знакомі наші заносили з Корсуна навіть уривки його віршів, котрі він тоді складав. Слава його тоді ходила скрізь по селах». З першого погляду Іванові навіть здалося, що цей автор не складає власні твори, а записує народні пісні, «така народність в його поезії».

Чотирнадцяти років Левицький вирушає до Києва, щоби вступити до духовної семінарії. Наслухавшись оповідей про «здорові дзвони та про давні церкви», Дніпро та Лавру і дивовижний фонтан «Лев» на Подолі, хлопець очікував чогось надзвичайного. Та ближче знайомство з міськими дивами його дещо розчарувало – темні притвори та гробниці навівали сум. Хіба що от «величезний Дніпро з зеленими берегами» – то справді розрада!..

Наука в семінарії була бодай трохи «інтересніша»: на противагу важкій і нудній для нього математиці (цифри – «цвяхи в мозок»!) і таким само сухарям-педантам за кафедрою, траплялися молоді викладачі, що вміли зацікавити. А ще – можливість читати «непрограмну»  літературу. Зауваживши на вітрині книжку з чудернацьким чортом на обкладинці – крутійський роман «Кульгавий біс» Алена-Рене Лесажа – допитливий семінарист допався до класичної та сучасної європейської літератури.

На ілюстрації: Іван Нечуй-Левицький з учасниками «Київської громади», 1873

Другие номера издания «Личности»

№ 131/2019
№ 130/2019
№ 128/2019
№ 127/2019
№ 126/2019
№ 125/2019