Личности 130/2019

Юлія Шекет

ІВАН МИКОЛАЙЧУК: «ПЕРЕМОГТИ НЕ СВІТ, А СЕБЕ»

Коли йдеться про цього артиста, на думку спадають здебільшого «вогняні» порівняння. Палав пристрастю до того, що робив – свідчать режисери. Світився коханням до дружини і грів душевним теплом – згадують друзі сім’ї. «Згоріла душа», – незадовго до смерті звірявся Іван товаришеві. Рано згорів, не доживши навіть 47 років – сумували колеги й глядачі. «Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі», – підсумував Сергій Параджанов

Уже ставши відомим актором, Іван Миколайчук розповідав, як його – малюка, що «попросився у світ увечері за кількадень до початку війни» (15 червня 1941 року) – у перші дні життя спіткала драма. Коли його батько забирав з райцентрівської лікарні свою дружину з немовлям, перші ворожі бомбардувальники, котрих «супроводжували нахабні винищувачі», почали бомбити Кіцмань. Одному льотчикові, схоже, закортіло погратися, бо він нащось почав цілити кулеметними чергами у селянського воза. Батьки заклякли на сіні, вкриваючи своїми тілами дитину та посилаючи найгарячіші молитви про порятунок. «І чудо сотворилося – ми зосталися живі…» – записував за актором його розповідь письменник Дмитро Кешеля. А той, помовчавши, додавав: «Бачиш, із першого дня народження я вже був неугодним на цьому світі сатані. Я певен, це він, щез би під камінь, полював за мною на літаку. І ти не повіриш, але те сатанинське виття літака кружляє наді мною і так само продовжує полювати, заганяє у глухі кути, у безвихідь, не даючи ні хвилини перепочинку…»

Коли за одинадцять років до того дня Василь Миколайчук одружувався, він ще був неписьменним. Катріна навчила чоловіка читати, і скоро він зробився першим грамотієм і мудрецем на селі. До нього ходили читати новини з газет, його розпитували: «Ану, Василю, як воно все далі буде?» «Може, своїм філософським складом Іван вдався в нього», – міркувала дружина артиста.

Та за всіх мудрувань про долі світу мрійливому залізничникові-прохідникові доводилося важко працювати, аби прогодувати чималу сім’ю. Іван, четвертий у родині, мав 12 братів та сестер (до дорослого віку дожило десятеро дітей) – і, переказували, навіть лазив на горище полохати лелек, щоби більше не приносили батькам малят. Йдучи до школи через ліс і поле, всотував пташині й звірині голоси, а вдома розважав менших «виступами».

Перефразовуючи Івана Драча: важко знайти видатного українського митця ХХ сторіччя, котрий би у ніжному віці не ганяв курей з городу. Все подальше життя актор обожнював роботу на землі: клепати коси, косити траву, ходити коло худоби. Господарка, в якої влітку 1968 року жила знімальна група фільму «Анничка», згадувала, що заслужений артист охоче допомагав їй рубати дрова. Вже ставши зіркою, Миколайчук щоосені приїздив додому в Чорторию викопати матері картоплю.

Катріна Олексіївна стала його найвідданішою глядачкою і особистим натхненням. Дізнавшися, скільки кропіткої роботи має бути здійснено заради кількох ефектних секунд у кадрі, дуже переймалася проблемами кінопроцесу. Хвилювалася, що син гратиме самого Шевченка – класика, якого вона колись урочисто читала малим у свята. Дивлячись, як б’ють синового героя на екрані, щиро лила сльози. А одного разу вразила Івана в саме серце, задумливо порівнявши Шопенові мелодії із музикою, що її створював стукіт яблук у дах хати.

Згодом саме в Чорториї Миколайчук зніматиме фільм про ностальгію «Така пізня, така тепла осінь», де задіятиме односельців. Рідні місця були для нього місцем магії й сили. А у дитинстві – й місцем перших фахових випробувань, у самодіяльному театрі: «Мені як малолітньому і незначній персоні діставалося грати ролі старих… Сцена у нас у клубі була маленька, без куліс і декорацій. Коли виносили сонце чи місяць, ведучий читав ремарки: ‟Праворуч – озеро, ліворуч – будинок…” Суфлер… так входив у роль, що на повний голос подавав репліки, і актори відповідали прямо йому, а не один одному. Підказувати могли, між іншим, і з залу, бо село напам’ять знало кожну виставу. Однак, за загальним проханням, їх повторювали знову і знову…»

Іванко страшенно любив записувати за старшими коломийки, музикувати й співати, хоч голос «проколядував» в пору, коли він у нього ламався. Та одного разу хлопець пас корову і раптом почув по радіо тужливу «Суліко». «На мене щось таке найшло, – зізнавався згодом, – що я завів ту корову, обчистив черевики від багнюки, зібрав костюм, сів у потяг, поїхав у Чернівці… вчитися на артиста».

Відмінний слух у Чернівецькому музичному училищі відзначили й перевели студента на хормейстерське відділення. Хлопець усе хапав на льоту, навчився грати і на фортепіано, і на скрипці, і на цимбалах, і на баяні, і навіть на трубі й арфі. 1957 року Миколайчук вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Кобилянської. Паралельно з навчанням виступав у допоміжному складі трупи та ще й закінчив вечірню школу. Аж раптом подав документи… в медичний інститут.

«Справа в тому, що я давно подружив з головним лікарем місцевої психіятричної лікарні, – розповідав він згодом. – Це був великий спеціяліст, відомий у своїй галузі. Хворих лікував за особливим методом: реалізовував їхні нав’язливі ідеї. З цією метою використовував мене: за його завданням я кого-небудь або що-небудь зображав. Лицедіяв, так би мовити, з методичною метою. Можу засвідчити, що деяким хворим той метод справді допоміг. І от тепер надумав я зайнятися психіятрією всерйоз. Вирішив, що для актора та наука найпотрібніша. Але коли з’ясувалося, що доведеться спершу штудіювати всі методичні науки підряд, забрав документи».

Другие номера издания «Личности»

№ 131/2019
№ 129/2019
№ 128/2019
№ 127/2019
№ 126/2019
№ 125/2019