Личности 133/2020

Юлія Шекет

В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ: «ХТО ПРОТИ ТИРАНІЇ – ВСТАНЬТЕ!»

«Це ж такий був невгамовний чоловік. Він завжди був в епіцентрі всіх подій. Такий вулкан, який клекотів, який не міг п’ять хвилин спокійно посидіти на одному місці. Той, хто близько коло нього був, завжди дивувався – де у такого немогутнього атлета, звичайнісінького чоловіка після 15 років таборів – збиралося стільки сил, енергії, цього несамовитого бажання щось зробити для потреб української справи», – згадував товариш В’ячеслава Чорновола, дисидент, а потім народний депутат Ярослав Кендзьор.

Таке ж прізвисько отримав Чорновіл і в КҐБ: «Невгамовний»

В інтерв’ю Чорновіл з гордістю зазначав, що його рідне село Єрки у Черкаській області знаходилося у кількох годинах «пішої ходи до Тараса Шевченка», тобто до Кирилівки. Другий син Килини і Максима Чорноволів народився 24 грудня страшного 1937 року, в який був розстріляний його дядько. Брат «ворога народу», що до того ж підозріло добре викладав українську мову й літературу, перебував під постійною загрозою: «Поміняв місце проживання, але чи в нашій квартирі, чи в звичайній сільській хаті завжди висіла в сінях торбинка із змінною білизною й шматочком сала, щоб, як будуть брати, схопити, бо збиратися не давали».

Та сам Славко, якого батьки намагалися оберігати від небезпеки інакшості, мав звичайне, навіть зразкове, совітське дитинство. Вступ одразу в другий клас, п’ятірки в школі, активність у піонерських та комсомольських справах, навіть нагороди за талановиті вірші з прославленням дружби народів. Отримавши золоту медаль, вирушив до Києва (перше враження: в українській столиці дивуються з його української мови, питаються, чи він не з Польщі). Вступив на філфак – і «вже в університеті, десь з першого курсу, став сам шукати правду. Національну правду!» Після першого року свідомо перевівся на журналістику – бо там атмосфера була вільніша: кілька викладачів уже не боялися водити студентів у походи до Холодного Яру чи рекомендувати літературу доби «розстріляного відродження».

Та що ж початково спонукало благополучного відмінника до таких пошуків? «Як не дивно, але поштовхом стала сама комуністична партія», – з усмішкою зізнавався політик пізніше. Двадцятий з’їзд, що засудив культ особи Сталіна, подіяв на юнака «як вибух бомби». З другого курсу на нього пішли доноси від однокашників – по яких у факультетській газеті писали про «ідейну незрілість та ревізіоністські погляди», а на комсомольських зборах суворо проробляли за «не таке, як треба, мислення» і ставили питання про відрахування.

Уникнути серйозних проблем допоміг рік академвідпустки: інакомислячий поїхав до Маріуполя (тоді ще Жданова) на будівництво домни. Спочатку працював теслею, тоді у комсомольській газеті. Вимушена перерва стала корисною фаховою практикою, начальство домни навіть конструктивно реагувало на зауваження, замість обурюватись на критику й сатиру.

Викладачі допомогли сміливому студентові проштовхнути для дипломної роботи тему публіцистики Бориса Грінченка, якого тоді ще вважали буржуазним націоналістом. Молодий дослідник до того ж отримав дозвіл попрацювати у львівських архівах. Політик Михайло Косів, друг і хрещений батько Чорновола, згадував першу реакцію гуртожитка місцевого філфаку на новенького: «Нас вражала його відвертість, його знання історії України, його сміливі думки. Ми спочатку подумали, що то нам якогось провокатора підселили».

Як розповідав Чорновіл про своїх однодумців, яких згодом назвуть шістдесятниками, вони не створювали структурованих організацій; існувала радше неформальна співдружність тих, хто міг без страху обговорювати актуальні проблеми українського життя чи, дивуючи київську публіку, навмисне вживати слова зі словників двадцятих років. Сам він ладен був читати заборонені книжки в тролейбусі, аби хтось із сусідів мав змогу почитати через його плече й дізнатися про те, чого не розповідала офіційна преса.

1960 року під час випускного вечора Чорновіл пішов на Володимирську гірку і дав клятву «все життя боротися за Україну». Отримавши червоний диплом, вирушив до Львова. За ті три львівських роки почався і скінчився його перший шлюб із лікаркою Іриною Брунець. На телевізійній студії завзятому редакторові доводилося засиджуватися допізна, готуючи новинні випуски. До того ж багато працював над дисертацією (але до навчання і захисту неблагонадійного аспіранта так і не допустять). Дружина переймалася, що він мало уваги приділяє їй і малому Андрійкові, ревнувала. По розлученні 1963 року журналіст одружився з однокурсницею і колегою Ірини Оленою Антонів.

Подружжя переїхало до Вишгороду, де В’ячеслав влаштувався на будівництво Київської ГЕС. Тут уже склався гурток критично мислячих робітників, які влаштовували літературні дискусії, що переходили у політичні. Чорновіл, що на будь-якому зібранні був готовий виступити із критикою влади, потрапив у свою стихію. От тільки до сімейної гармонії вона виявилася і цього разу не надто сприятливою.

Олена Антонів поділяла погляди чоловіка й завжди активно підтримувала дисидентський рух – розповсюджувала самвидав, приймала на квартирі опозиційних інтелігентів. Разом із чоловіком їздила до Києва на заходи знаменитого «Клубу творчої молоді», де збиралися поети, художники, науковці – Василь Симоненко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Віктор Зарецький та інші. Та від літа 1964-го, коли народився Тарас, Олена більше стала вчащати до Львова до батьків, а тоді покохала іншого – одного з засновників нелегальної організації «Український національний фронт» Зиновія Красівського. Коли невдовзі почалася нова хвиля активних арештів української інтелігенції, шляхи подружжя вже розійшлися.

Другие номера издания «Личности»

№ 132/2020
№ 131/2019
№ 130/2019
№ 129/2019
№ 128/2019
№ 127/2019