Личности 135/2020

Юлія Шекет

АНДРІЙ МЕЛЕНСЬКИЙ: КАНОН У КРАЄВИДІ

«У місті є лише три гарні вулиці…» – зазначав щодо Києва Гійом Левассер де Боплан у знаменитому «Описі України», виданому 1660 року. Негарним місто на зелених пагорбах видавалося вочевидь не від браку мальовничості. Французькому інженерові радше бракувало чіткості, зручності, впорядкованості. Ніби окремі оази (як висловилась 1787 року Катерина II, «крепости и окрестности»), древнє Верхнє Місто, пишний Печерськ і діловий та ремісничий Поділ – жили дещо ізольованим життям, бо зле сполучались. У першій чверті XIX століття Київ відчутно змінився – багато в чому завдяки міському архітекторові Андрієві Меленському

До початку позаминулого століття будівництво у Києві відбувалося головним чином стихійно, без послідовного і зацікавленого керівництва. Так, великі замовники ініціюють створення величних споруд: Петро I особисто присутній на закладенні Печерської фортеці; Єлизавета Петрівна обирає місце для палацу, що стане Маріїнським, і для Андріївської церкви; на замовлення митрополита Заборовського архітектор Йоган-Ґоттфрід Шедель зводить Велику лаврську дзвіницю й відбудовує дзвіницю Софії Київської. Та системності і контролю у процесі не було: місто росло як росте вулична дитина. Російські царі не надто переймалися особливостями київського містобудування – аж поки 1799 року не з’явилася посада головного міського (чи як тоді його називали, городового) архітектора.

Власне, тоді таке зародкове «управління архітектури» (що складалося з трьох працівників: городовий архітектор мав помічника й учня) створювалося за ініціативою військового губернатора Олександра Беклешова лише як частина нового проєкту штату поліції. Городовому архітекторові було призначене утримання у 500 рублів (для порівняння: італієць П’єтро Вісконті-молодший приблизно того ж часу отримував у Петербурзі таку ж платню на посаді помічника кам’яних справ майстра). Фактично робота підрозділу почалася навесні 1799-го, а юридично була оформлена у липні того ж року розпорядженням Павла I. Очолити містобудівні роботи був запрошений Андрій Меленський, котрий до того часу перебував на посаді Волинського губернського архітектора.

Для Андрія Івановича кількарічна робота у цій новоствореній губернії (Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії по другому поділі Речі Посполитої 1793 року) була першим досвідом роботи на українських землях. Сам він народився 1766-го у сім’ї обер-офіцера у Москві. На навчання хлопця віддали до нещодавна відкритого Кам’яного приказу: саме в 1775 році в Москві було сформовано заклад, чиїми основними завданнями стало «сприяти розмноженню будівельних матеріалів» і «прикрасити Москву регулярними і безпечними у пожежному відношенні будівлями». При Приказі створили архітектурну школу, до якої учні 9-12 років «частково з московської гарнізонної школи витребувані, а частково з різночинців вільних з пашпортами набрані». Там хлопців навчали Закону Божому, граматиці, малюванню, начальній архітектури, географії, історії, геометрії й французької мови. Згодом до програми додали тригонометрію, гравіювання і спів. Старші мали виробничу практику: брали участь у вимірюваннях і складаннях планів будинків, працювали на цегляних заводах.

Наступне місце, де Андрій здобував будівельні навички з 1780 року, – Експедиція кремлівського будівництва. На той момент Катерина ІІ вже відмовилася від надзвичайно амбітних і коштовних планів зодчого Василя Баженова щодо повної перебудови Кремля – й заснована для цієї мети організація більше опікувалася ремонтними і реставраційними роботами.

За шість років учень доріс до помічника архітектора і потрапив на масштабніші роботи: зведення на місці літньої резиденції Анненгоф Катерининського палацу. Того будували більше двадцяти років під орудою кількох зодчих і перетворили на найбільший московський палац того часу й один із провідних взірців класицизму в російській державі. На час, коли до справи долучився юний Меленський, нею керував Карл Бланк, котрий чи не першим привчив москвичів до «суворості» класичних фасадів після звичної барокової пишності.

Андрієві Меленському пощастило з учителями: він мав нагоду переймати секрети майстерності у Василя Баженова, що вдало поєднував канони французької школи з національними традиціями – та у Матвія Козакова, що чи не єдиний із тогочасних московських архітекторів творив те, що можна назвати власною художньою школою. І вельми цінний досвід: п’ятирічне відрядження до Петербурга для участі в будівництві під керуванням Джакомо Кваренґі. «Архітектор двора її величності», ще й талановитий рисувальник і аквареліст, також напевно прищепив послідовникові вміння додавати власні непохитні паладіанські настанови (ясність і максимальна простота!) до вже існуючої забудови – з її переважною хаотичністю й пишністю. Так, скажімо, суворо симетричний Асигнаційний банк, на будівництві якого був задіяний Меленський, майстерно вписали в асиметричний вуличний простір. Дуже схожі задачі чекатимуть на учня Кваренґі у Києві: як поєднати лаконічний канон класичної краси і неслухняний примхливий краєвид, чию красу теж не варто бездумно руйнувати.

1792 року Андрій Меленський отримав звання архітектора й атестат із правом самостійної будівельної практики. Про волинський період його роботи залишилося замало відомостей. 26-річний архітектор виїхав на приєднані до імперії правобережні землі у складі містобудівної комісії для обмірів історичних споруд і зведення нових губернських будівель. Вочевидь діяльність була вельми успішною – судячи з того, що його скоро зроблено губернським архітектором, а тоді нагороджено і переведено до Києва у чині колезького асесора: тоді цей чин надавав право на спадкове дворянство.

Другие номера издания «Личности»

№ 138/2020
№ 137/2020
№ 136/2020
№ 134/2020
№ 133/2020
№ 132/2020