Личности 135/2020

Юлія Шекет

СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ: «НЕТЕРПИМИЙ ДО СІРОГО»

«Він робить мистецтво з усього: накриє стіл до вечері – мистецтво, поставить у склянку засохлу гілку – мистецтво, зсуне кадр усього на сантиметр – і ви ахнете», – казав Андрій Тарковський про Сергія Параджанова. «Він був геній навіжених вигадок, і багато в чому життя його – це дійсність, народжена в його ж уяві», – розповідав Василій Катанян і підтверджували всі, хто близько знав режисера. Ця риса, схоже, входила в широкий параджанівський творчий арсенал, що допомагав йому творити з невідрадного життя – непересічне мистецтво

«Моя мати – Сіран Давидівна Бежанова. Батько – Йосип Сергійович Параджанов. У рік мого народження вони розлучилися фіктивно. Розлучення їм було потрібне, щоби врятувати шубу з французької хохулі і будинок на горі Святого Давида. Шубу, будинок і багато чого ще вдалося врятувати. Після смерті мами ми з сестрою ніяк не могли поділити шубу, і тоді я розрізав її ножицями навпіл. А будинок, ось він, стоїть на Коте Месхі. Скільки сімей у ньому розмістилося! Батька, тим не менш, заарештували, але дитинство моє було оточене турботою. Боячись обшуків, мама щодня змушувала мене ковтати діаманти. Потім ходили за мною з горшком у руках…»

Ці колоритно-іронічні спогади вже дають уявлення про фірмовий творчий метод Параджанова. Що тут власне є історичною правдою? Точною – хіба імена батьків, у яких 9 січня 1924 року народився Сергійко, відлуння сімейних суперечок зі старшою сестрою Анною, відтворення атмосфери обшуків та арештів тридцятих. Йосип справді торгував у Тифлісі антикваріатом, та був радше скромним крамарем, ніж підпільним совітським мільйонером.

Оцінки в атестаті, виданому російською школою №42, підказують, що з точними науками у вигадника не склалося: «алгебра – посередньо, геометрія – посередньо, історія – добре, географія – посередньо, фізика – посередньо, малювання – відмінно». З початком війни старшокласник Параджанов улаштувався художником-технологом на тбіліську фабрику іграшок, а після школи вступив на вокальне відділення Тбіліської консерваторії і брав участь у сотнях концертів у військових шпиталях.

Його друг Левон Бояхчян переповідав, що Сергій здатен був заспівати оперу «Євгеній Онєгін» у ролях, «за Онєгіна, за Ленського, за Тетяну, Ольгу і навіть за стару няню», а художниця Гаяне Хачатурян згадувала, як він, показуючи гостям Мцхету, створив містичну атмосферу, виконавши у храмі прощальний дует Аїди і Радамеса. Та музична кар’єра зупинилася в Москві: перевівшись після війни до столичної консерваторії, юнак раптово передумав і відніс документи на режисерське відділення ВДІКу. Як він сам дотепно завважив з цього приводу: «Ставши повнолітнім, я довго блукав у пошуках добре оплачуваної роботи, поки не набрів на ВДІК, який успішно закінчив, і з тої пори голодую».

На тому курсі Ігоря Савченка навчалося чимало майбутніх зірок: Марлен Хуцієв, Володимир Наумов, Олександр Алов. І всі однокашники в один голос свідчили, що до Параджанова «липли дива й містика». Студенти тоді переказували одне одному драматичну історію з одруженням Сергія: нібито його дружиною стала неймовірна красуня Ніґяр, продавчиня-татарка, та її суворі брати скинули її за відступництво від віри під електричку…

Наумов згадував, як на день народження Алова Параджанов приніс пильний мішок із німецькою каскою, і всі розчаровано пирхнули: оце так диковина! Але коли перевернув подарунок, ахнули: «Тільки Параджанов міг найти таку… Ми побачили дивовижне видовище. Всередині каска була розписана, як церковна баня. Мабуть, солдат, що її розписав, сподівався, що це захистить його. Та каска була пробита…» Завваживши пристрасть Сергія до незвичайних речей, Савченко всміхався: «Ах, Параджанов, ти помреш бутафором!»

Попри вміння створити артистичні, символічні, захопливі ефекти – перші кінороботи молодого режисера чомусь не вражали оригінальністю. Дипломна стрічка, яка отримала відзнаку і схвалення Олександра Довженка (той після смерті Савченка очолив курс), дещо губилася на тлі успіхів однокурсників. Фільми Параджанова кінця п’ятдесятих і початку шістдесятих – цілком традиційні, реалістичні, дидактичні. Хоча в «Андрієші», створеному за мотивами молдавських казок (із цієї дипломної короткометражки згодом виросла повнометражна картина), уже можна впіймати прояви особистого почерку. Відчутний і потяг до фольклору, яскравості й декоративності, і цікавість до експерименту: режисер у першому варіанті знімав на натурі ляльку, поєднуючи у кадрі «бутафорське» і «природне». Та «Андрієш» усе одно не сподобався критикам і не запам’ятався глядачам.

По дипломові Сергій Параджанов отримав розподілення до Києва, де і зняв свої перші «нехарактерні» роботи: «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені», документальні стрічки «Наталя Ужвій», «Золоті руки» і «Думка». Поки у його картинах правильні комсомольці перевиховували відсталі й несвідомі елементи, з ним самим у цей час відбувалася більш захоплююча історія.

Про другий шлюб – зі Світланою Щербатюк – Параджанов переповідав у своїх кращих артистичних традиціях: як він викрав неповнолітню дівчину, і як її батько, впливовий посол у США, організував погоню мало не об’єднаними силами КДБ і ЦРУ, як закохані переховувалися та нарешті отримали прощення…

У цих байках також було реалістичне зерно. Світланин батько справді був дипломатом, і справді не надто радів стосункам шістнадцятирічної доньки з тридцятирічним артистом. Котрий і справді був здатен утнути щось екстраординарне. Сама Світлана розповідала, як залицяльник на очах перехожих засипав її пелюстками з величезного букету півоній. Як підніс їй намисто з аметистами – і обурений відповіддю: «Я не можу прийняти такий подарунок», – жбурнув футляр у смітник, а потім за кілька років вручив знову вже як дружині, зі сміхом розповідаючи про пошуки і відмивання коштовностей…

Другие номера издания «Личности»

№ 136/2020
№ 134/2020
№ 133/2020
№ 132/2020
№ 131/2019
№ 130/2019