Личности 136/2020

Юлія Шекет

ДВІ БАТЬКІВЩИНИ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

Князю Данилу Романовичу стало снаги перетворити роздерті поділами й усобицями галицькі й волинські землі на сильну державу. Наскільки можливо боронити її від нападників (серед яких були і наймогутніші у знаному світі ординці). Шукати вигідних союзників. Розбудовувати міста.

Таку постать хочеться змальовувати епічними фарбами, приписуючи виняткові чесноти. Літописці й історики часто так і робили: «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами»…

Та поза легендами він вочевидь лишався людиною доби, з її феодальними приписами і життєвими компромісами

Батько Данила Роман Мстиславич по праву отримав прізвисько Великий: серед руських князів зламу XII і XIII століть він був найсильніший. 1199 року Роман об’єднав Галицьке і Волинське князівства, а відтак націлився на Київ та подальше збирання земель. Для укріплення держави і подолання роздробленості він планував змінити форму наслідування влади. З розподілу спадщини між усіма нащадками – до майорату, передавання справ старшому синові. Та не завершивши амбітних планів, 1205-го у конфлікті з власним кузеном, краківським князем Лешком I Білим Роман загинув – коли його синам Данилові та Василькові було всього три та два рочки.

Однією з улюблених князевих приказок була: «Не задушивши бджіл, меду не скуштуєш» – він тримав бояр у лабетах і залишив нащадкам чимало ворогів. Його вдова Анна чудово розуміла, що має бути вкрай обережною. Можливо, друга дружина Романа мала не монарше походження (свідоцтва про її візантійське коріння непевні, а літописці скромно називають її просто «Романова княгиня») – й її перевагами були краса і розум. Коли Анна з дітьми втекла у Володимир-Волинський, до Галича йшли аж три зацікавлені у багатій спадщині сторони. На неї зазіхали Володимир, Роман і Святослав, сини князя Ігора (героя знаменитого «Слова о полку Ігоревім»), свої інтереси мали угорці і поляки. Міські ж бояри поводилися як флюгери, постійно змінюючи вподобання залежно від перебігу ситуації. Але в цілому воліли мати якомога менш сильного й авторитетного правителя.

Княгиня вмовила Лешка (все ж колишнього чоловікового союзника) про заступництво, і той погодився, але своєрідно. Її саму з молодшим сином він лишив у Кракові, а старшого відправив до угорського короля Андраша (Андрія) II. З одного боку захист, з іншого – утримання законних спадкоємців омріяних земель фактично в заручниках.

Галич із 1206 року захопили Ігоровичи, що продовжили «душити бджіл» так активно, що аж за кілька років репресовані бояри вимушені поклонитися королеві Андрієві. Той надав дев’ятирічному Данилові військові сили, і Галич перейшов під формальну владу маленького князя. Гордовитий боярин Володислав Кормильчич надто активно претендував на регентство – обурений хлопчик у суперечці навіть сміливо ударив мечем його активного сподвижника. Законна регентка звернулася по допомогу до Андрія, угорське військо владнало справу, Кормильчич захоплений у полон…

Та не варто забувати, наскільки часто мінялися політичні вітри, а з ними й дії монархів. Коли Володиславові брати у змові з пересопницьким князем Мстиславом (що його прозвуть Удатним) вигнали Анну з Данилом, Андрій раптом відпустив підступного боярина і навіть дозволив йому перебрати владу в Галичі. Можливо, спрацювали обіцянки коритися королеві й укріпити його позиції в князівстві. Але ж щоби боярин відверто правив містом за живих наслідників – то було проти всіх звичаїв.

Тут у гру вступив Лешко, котрому не сподобалася надто активна експансія угорського сусіда. Після кількох збройних сутичок він послав на переговори воєводу з пропозицією: «Не годиться бояринові княжити в Галичі, але візьми краще дочку мою [Саломею] за сина свого Коломана і посади його там». Так на престолі опинилося подружжя п’ятирічного хлопчика і трирічної дівчинки, а Галичина фактично відійшла Угорщині. Кормильчич помер у в’язниці, а юним братам Романовичам поки доводилося вдовольнятися волинськими землями.

Аж тут чергова зміна настроїв і союзів: свати Андрій і Лешко посварилися, останній закликає на підтримку Мстислава Удатного – а той здобув Галич фактично силою авторитета (воєводи втікли). Вісімнадцятирічний Данило тоді чомусь «не встиг» виступити за свою вотчину, хоча йому шлях туди був ближчий, ніж Мстиславові від Новгорода. Схоже, вже в той час він почав діяти радше обережно, ніж імпульсивно.

Стосунки з новим правителем Галичини були скріплені шлюбом: Данило взяв за дружину Мстиславову доньку Анну. Проте родичання не завадило тестеві відмовити зятю в підтримці проти Лешка, що дошкуляв волинським землям. Довелося Романовичам діяти вже самотужки: «Данило з братом [Васильком] захопив і Берестя, і Угровеськ, і Верещин…» Можливо, налякані їхнім зміцненням, вже за рік непостійні польський та угорський свати знову помирилися і знову відновили на престолі своїх Коломана з Саломеєю.

Що було найприкріше для Данила – попри провал оборони Мстиславом (котрого самого ще й у місті в той час не було), молодий князь виступив на допомогу і готовий був утримати Галич. Але тесть наказав йому відступити. Нагородив, похвалив, пообіцяв залучити сили половців для відвойовування… І, по суті, позбавив його можливості дотягнутися до батькової спадщини. Не лише бояри й європейські правителі побоювалися зміцнення синів могутнього Романа.

Мстислав Удатний дійсно з другої спроби взяв Галич (хоча тепер угорський воєвода Філя боронив місто вже запекло і вміло) 1221 року – і знову законний наслідник спіймав облизня. Ймовірно, до сварки між тестем і зятем був причетний Олександр Всеволодович, двоюрідний Данилів брат і давній суперник, що постійно зазіхав на волинські землі. Йому за це добряче дісталося: Романовичі спрямували всю свою агресію на нього, спаливши чимало кузенових володінь.

Другие номера издания «Личности»

№ 135/2020
№ 134/2020
№ 133/2020
№ 132/2020
№ 131/2019
№ 130/2019