Личности 138/2020

Юлія Шекет

ВАСИЛЬ КАНДИНСЬКИЙ: РОЗЧИНИТИСЯ В КАРТИНІ

Його мистецтво, хай абстрактне, завжди виходило з особистого й біографічного, пережитого й обміркованого. А в житті художникові не раз доводилося йти ба навіть тікати. Від упевненої кар’єри. Від жінки, яка на нього чекає. Від двох країн, що стали його домівками. Та з болем полишаючи старе, Кандинський щораз вибудовує нове. І знову змінюються життєві декорації, і знову трансформується внутрішній і живописний світ

Одного разу Василь Кандинський напише університетському приятелеві Ніколаю Харузіну: «…В Одесі є особливі скелі: здалеку вони видаються твердими, міцними, та коли ти стоїш наверху, на вузькому майданчикові, то від скель відриваються постійно дрібні шматки і без упину сиплються і котяться донизу. Іноді мені здається, що всі ми стоїмо на таких мінливих скелях і все шукаємо більш міцної опори на них, а вони ламаються шматками і сиплються…» Згадка про реальний ландшафт дитинства переростає в усвідомлення того, що ставало зрозумілим із ранніх років: сталість, певність – то лише ілюзія.

Перша непевність, із якою Василь стикнувся у житті, – розлучення батьків. Тоді, 1871 року, малому було п’ять. Кандинські після тривалих подорожей щойно переїхали з Москви до Одеси. Морський південний клімат мав бути сприятливіший для слабкого здоров’я батька. Та й застосування для ділових здібностей чимало: з діда-прадіда комерсант, тут Василь Сильвестрович узявся до управління чайною фабрикою. Однак ідилічного затишку не склалося. Лідія Іванівна полишила чоловіка і вийшла за фінансиста Михаїла Кожевнікова. Найбільше уваги хлопчикові та його захопленням тоді приділяла сестра його матері Єлизавета Тіхєєва. Саме тітці, що прищепила «любов до музики, казки», дарувала яскраві іграшки, художник потім присвятить свою працю «Про духовне у мистецтві».

Утім, батько також не ставав проти уроків малювання чи віолончелі для мрійника, якому важко велося в гімназії. Хлопці, як той згадував, спочатку «носили на руках», а тоді виявляли ворожість, і науки давалися непросто: навіть таблицю множення пам’ять відмовлялася тримати, що вже історичні імена і дати. Натомість Василь мав іншу суперсилу: успішно підключав для запам’ятовування матеріалу зорові όбрази. Згодом пейзажі у початківця виходитимуть навіть подекуди краще з пам’яті, ніж із натури.

Однак життєву путь купецькому синові слід було обрати максимально практичну. І Василь-молодший не опирався дібраній для нього правничій кар’єрі. З 1885 року він сумлінно студіює в Московському університеті економіку і право. Пише політекономічні статті, готує дисертацію «До питання про заробіток робітників». І не можна сказати, що через силу – сам він розповідає, як його захоплювало римське право («тонкою своєю свідомою, шліфованою ‟конструкцією”»), кримінальне право – й особливо етнографія («що обіцяла відкрити ‟тайники душі народної”»).

Експедиція у Вологодську губернію, в якій він стикнувся із побутом комі (що їх росіяни називали зирянами), вразила Кандинського надзвичайно. З одного боку – сувора реальність (із щоденників: «Всі ці поштові станції так і дихають Гоголем», «Все дико і нескінченно бідно. Всюди бідно, бідно. Тільки й скарг, тільки й слів»…). З іншого – фантастичне переплетіння життя й мистецтва. Яскраві костюми уподібнюють людей до «двоногих картин», а в селянській хаті, згадує художник, «живопис обступив мене, й я ввійшов у нього». Чи не з тих часів його неабияк захоплює «пошук засобів для введення глядача в картину так, щоби він обертався у ній, до самозабуття у ній розчинявся»… За багато років будинок Кандинського в Дессау змусить гостей і дослідників згадувати таке розчинення: помешкання вже відомого митця, з його хором фарб і площинами фольги, ніби створене за тим самим принципом.

В останні роки століття з молодим юристом сталося ще кілька серйозних внутрішніх потрясінь. 1895 року він – уже солідний чоловік, що викладав на рідному факультеті, працював художнім директором Кушнеревської друкарні, одружився з кузиною Анною Челякіною – побачив на виставці імпресіоністів полотно Клода Моне «Копиця сіна». Він навіть не одразу второпав, що на картині зображене саме сіно, й це було не надто приємно. Але те збентеження чіпляло і не відпускало. Відлунювало щось надзвичайно важливе, з найдальших глибин душі.

Другий подібний переворот свідомості – постановка ваґнерівського «Лоенґріна» в Большому театрі. «Подумки я бачив усі мої фарби, вони стояли мені перед очима. Скажені, майже божевільні лінії малювалися переді мною»… Кандинський змалку не лише був чутливим до кольору й форми всього навколо, а й мав здатність до синестезії – коли різні відчуття поєднуються (так, кольори в уяві можуть звучати, а звуки мати колір).

І, нарешті, останню краплю, яка спричинила доленосний злам, принесла вже не мистецька подія. Звістка про подільність атома вплинула на правника доволі неочікувано: «Одна з найважливіших перепон на моєму шляху сама руйнувалася завдяки суто науковій події. Це було розкладання атома. Воно відгукнулося в мені подібно до раптового руйнування всього світу. Раптом розвалились товсті склепіння. Все стало непевним, хитким і м’яким. Я б не здивувався, якби камінь піднявся у повітря й розчинився в нім. Наука здавалася мені знищеною: її найголовніша підвалина була лише облудою, помилкою вчених, що не будували впевненою рукою камінь за каменем при ясному світлі божественну будівлю, а у напівтемряві, навмання і навпомацки шукали істину…»

Благополучний громадянин, перед яким відкривалися незлі перспективи: йому було вже запропоновано посаду в Дерптському університеті – вчиняє надзвичайно відважний крок. Відмовляється від кар’єри. Заради непевного мистецького майбуття.

Другие номера издания «Личности»

№ 137/2020
№ 136/2020
№ 135/2020
№ 134/2020
№ 133/2020
№ 132/2020