Личности 139/2020

Юлія Шекет

МИРОСЛАВ ПОПОВИЧ: «МАЙБУТНЄ Є ДЛЯ ВСІХ»

Він не вписувався у стереотип високочолого книжника, що витає в емпіреях і турбується абстракціями, поки погляди широкої авдиторії ліплять «люди з телевізора». Філософа не лякала поява на екрані чи на майдані, він тримав руку на пульсі кожного дня та мав що сказати сучасникові і співвітчизникові. На пафосні визначення типу «совісті» чи «батька» нації Попович лише кривився: батьки й совість у кожного особисті.

Але ж таки був із тих нечисленних інтелектуалів, чия думка відчутно важить у суспільстві

«Чесно кажучи, якщо взяти мій особистий шлях з суто ‟анкетного” погляду, то я не впевнений, що там можна знайти аж так багато цікавого. Який там, власне, шлях? Навчався в університеті, згодом закінчив аспірантуру, пішов на роботу в Інститут філософії й прожив усе своє життя в інституті – почав з молодшого наукового співробітника і завершив директором інституту. Власне кажучи, на цьому питання про мій особистий шлях можна вважати вичерпаним і поставити на цьому крапку». Справді, з біографії науковця, в якій найкрутіші зовнішні віражі – захисти дисертацій, важко було б зробити гостросюжетний фільм або достатньо захопливу історію для таблоїду. Проте внутрішньої динаміки у ній стільки, що можна було б зняти «бойовик думки» чи «роуд-муві духовного шляху», якби існували такі жанри.

«Ізяслав. Це єврейсько-польсько-українсько-російське містечко, яке налічує близько 12-15 тисяч жителів. Там я народився і пережив німецьку окупацію. Він мені часто сниться…» Народився Мирослав 12 квітня 1930 року, взагалі-то, у Житомирі – але не встиг запам’ятати його й забрати у сни, бо батьки (обидва – шкільні вчителі мови) перебралися до Ізяслава невдовзі по народженні сина. У сорок першому Володимир Попович пішов на фронт і того ж року загинув, овдовіла Олександра мала прихитрятися сама ставити на ноги малих Мирослава й Володю. Працювала приймальницею молока, потому влаштувалася в типографію коректоркою.

Так, було тяжко – на зиму хлопчик, скажімо, мав тоді з взуття самі гумові капці. «Я перестав голодувати на третьому курсі, – згадував учений. – До третього курсу я весь час був голодним: мама – вчителька, тато загинув на фронті, мене ніхто не підгодовував. Й одягалися ми у що доведеться. Це зараз є всемогутній секонд-хенд, а тоді!..» Але так навколо жили всі, і це здавалося нормальним. А от несправедливість… Вона вже в ті роки відчувалася як те, з чим варто принаймні хоча б пробувати боротися.

Із усіх учителів школи Мирославові найбільше запав у пам’ять фізрук. Михайло Павлович зумів створити в Ізяславі партизанський загін – самотужки, без указівок партії та зв’язків із «НКВС та іншими структурами». Школярі перейнялися його щирою активністю, допомагали робити та розповсюджувати листівки. «Знаєте, з точки зору військового професіонала, реальним є, скажімо, підрив мосту чи залізничної колії. А тут що? Нічого, на перший погляд. Але насправді це інстинктивно! Люди потребують відчуття значущості, усвідомлення того, що вони теж долучилися і що вони теж корисні у спільній боротьбі. І вони корисні… – схвильовано згадував Попович більш ніж через сімдесят років по тому. – Потім до нього підіслали провокатора (ми пізніше дізналися, хто це), який успішно впорався із завданням, що перед ним поставили. Урешті-решт вчителя фізкультури Михайла Павловича підвели до ями і застрелили».

Кривду, що її зазнав сусід Поповичів, теж шкільний учитель, здавалося, вже можна виправити. Олександр Никанорович також допомагав підпіллю, але по закінченні війни був звинувачений у співпраці з німецьким режимом (вплинуло «неправильне» походження: попівський син) і відправлений до таборів. І от 16-річний Мирослав, порадившись із мамою, збирає в мішечок свої благенькі пожитки, пише листа з викладом ситуації – і рушає до Москви добиватися правди щодо невинного сусіда.

Доїхати з квитком можна було лише до Шепетівки. Далі панувала «суцільна анархія». Головним засобом пересування слугували «переважно товарняки або ‟столипінські вагони” – ‟сорок человек, восемь лошадей”… А ті, що не вміщалися в вагон, їхали або на ‟містках” між вагонами, або на даху. Ось так і у мене вийшло – було багато пересадок, не завжди вдавалося втиснутися всередину, доводилося на ходу хапатися за поїзд і видряпуватися нагору… Ну, сотні людей так їздили, нічого особливого».

У Москві хлопець попрямував до «всесоюзного старости» Калініна, аби викласти справу скривдженого – однак у приймальні правдолюба зупинили, попросили залишити листа й пообіцяли, що партія неодмінно розбереться. Проте справу не переглянули, й сусід, за спогадами Поповича, так і відбув усі двадцять п’ять років табірного терміну (у деяких інтерв’ю вчений згадує, нібито їздив захищати фізкультурника – але то не дивно, що більш ніж за півстоліття спогади можуть дещо розмиватися).

Самих Поповичів теж доганяли несправедливі переслідування: Олександрі ставили в вину епізод із роботою в друкарні як «співпрацю з ворогом». Довелося ховатися (теж типова ситуація для стількох сімей у той час) – перебралися до Мирославового діда у село Народичі на Житомирщині. Тут хлопець закінчив школу, і звідси 1948 року вирушив до Києва (де, за його словами, колись шестирічним на Володимирській гірці вперше почув розмовну російську мову) і вступив на філософський факультет університету імені Шевченка.

Другие номера издания «Личности»

№ 138/2020
№ 137/2020
№ 136/2020
№ 135/2020
№ 134/2020
№ 133/2020