Личности 139/2020

Юлія Шекет

ІВАН ФУНДУКЛЕЙ: САМ СОБІ ПАМ’ЯТНИК

Згадуючи київського цивільного губернатора, історики припоминають чимало його діянь: збудував гімназію, займався благодійністю… Та головне, що не втримається підкреслити жоден дослідник – те, чого він не робив. Усіх вражає така надзвичайно незвична для чиновника риса: Фундуклей не брав хабарів

Батько майбутнього губернатора, Іван Юрійович Фундуклей, – хрестоматійний приклад того, що його сучасник, американський сенатор Генрі Клей назвав «self-made man». Етнічний грек, що виїхав до Російської імперії з Константинополя, Фундуклей «зробив сам себе» за допомогою винного відкупу. Ця специфічна для тодішньої Росії схема полягала ось у чому: держава, що володіла монополією на продаж спиртного, на певний термін здавала це право у певних місцевостях із торгів. Хто більше дав – той, сплативши «питний збір», може безборонно торгувати алкоголем і відкривати відповідні заклади. Справа потребувала чималого внеску, однак окупалася сторицею.

Фундуклей-старший, що колись розносив вино в убогому трактирі і заробив перші кошти продажем тютюну, отримав право на винні відкупи в Одесі 1807 року, коли його синові було три роки (втім, за іншими даними, Іван-молодший народився 1801-го). Відтоді статки росли як на дріжджах, і кар’єра йшла вгору. Купець володів тисячами десятин землі й кількома заводами, отримав чин комерції радника та 1818 року зробився головою Єлисаветградської міської думи. І зумів стати в пригоді Михаїлу Воронцову.

Герой війни 1812 року по командуванні окупаційним корпусом у Франції лишився в боргах – зокрема після виплати місцевим жителям заборгованого своїми офіцерами та солдатами. Ставши 1823-го генерал-губернатором і повноважним намісником Бессарабії, Воронцов відчайдушно потребував грошей – і саме Фундуклей не відмовив графові в значній позиці.

Звісно, дружба начальства відгукувалася преференціями комерсантові. Але той передусім волів покладатися на власні сили і цьому ж вчив сина. Найяскравіша біографічна згадка змальовує його такими широкими виразними мазками: «Це був величезний товстун, добряга, хлібосол, але він ніколи не обідав з гістьми, а їв просту їжу цілувальника. У його кабінеті на видному місці висіли: червона сорочка, строкаті штани, чумарка й простий сіряк з чоботями, шапка й рукавиці селянські. Старий не соромився колишнього свого одягу й, показуючи всім, казав: ‟Не слід забувати, ким людина породжена й чим вона була”».

Оце «не забувати» стало ключовим моментом спартанської виховної педагогіки Фундуклея-старшого. Він волів, аби Ваня навчився так само міцно спинатися на власні ноги і без підтримки – тому не балував сина. Освіту хлопець одержав удома – й у віці, коли його ровесники малювали карикатури на гімназійних наставників, уже заробляв на державній службі. Починав підканцеляристом у поштовому департаменті, тоді служив у канцелярії Комітету міністрів і в канцелярії з прийому прохань на височайше ім’я. Воронцов радо готовий був посприяти кар’єрі нащадка свого благодійника. Однак лише 1831 року той обійняв посаду чиновника з особливих доручень при генерал-губернаторові.

«Особливі доручення» включали вельми широке й строкате коло обов’язків: від проведення різноманітних ревізій та інспекцій до виконання приватних прохань начальника. Фундуклей-молодший зумів відзначитися на посаді. 1836-го він вимусив губернське казначейство Херсона сплатити німецьким колоністам повну суму допомоги, викривши ницу оборудку: чиновники виплачували «підйомні» далеко не зразу, дочікуючись, поки злидні й холоди вб’ють частину переселенців, а решту клали собі в кишені. За рік він розкрив ще одну аферу – «розпилювання» коштів, що їх виділяли на боротьбу з сараною – і повернув до бюджету 720 тисяч рублів сріблом.

У липні наступного року перспективний чиновник був пожалуваний дворянством, підвищений до колезького радника – і згодом, призначений віце-губернатором Волинської губернії, прибув до Житомира. Тут він отримав звістку про батькову смерть.

Старий грек міг спочити спокійно, його виховання спрацювало якнайкраще. Іван ще за його життя навчився розумно вкладати гроші. Так, придбавши 1835 року у Воронцова маєток в Гурзуфі (той самий будинок Ришельє, де Пушкін за півтора десятка років до того провів «найщасливіші миті»), він енергійно взявся його перебудовувати й удосконалювати. Висадив «придатні для даної місцевості кращі сорти винограду», збудував потужний винний льох на десять тисяч відер вина: його продукція вважалася найкращою на Південному березі, «і гурзуфські вина сміливо суперничали з іноземними». До самої смерті Фундуклей ретельно дбав про маєток (коли Олександр III забажав його придбати на весільний подарунок доньці, запропонував у дар – але цар на таких умовах відмовився) і продовжував прикрашати довкілля. Дохід від продажу вина переважно йшов на благодійність.

До батькових підприємств хазяйновитий Іван-молодший додав нові. Чималі суми витратив, придбавши скляний завод, парові млини і великий цукровий завод у селах Мельники та Медведівці Чигиринського повіту Київської області. Тож капітал не проїдався і не лежав у шухляді, а примножувався.

І багатий, і сумлінний, і працьовитий – саме такого підлеглого потребував генерал-губернатор Київський, Подільський і Волинський (із 1832 року підвладна йому територія складалася з трьох губерній Правобережної України). Дмитрій Бібіков оперативно виклопотав для Фундуклея у Києві місце цивільного губернатора. Сподівався вочевидь, що така людина не шкодуватиме власних коштів на благо ввірених йому земель. І не прорахувався.

«Наказ цивільним губернаторам», затверджений Ніколаєм I у червні 1837-го, прямо іменував губернатора «хазяїном губернії». Як керівник краю він мав контролювати дотримання на місцях законів, відбування повинностей і збір казенних коштів, наглядати за установами (йому були підпорядковані поліція, митниця, казначейство, за належним станом доріг тощо. Функції цивільного і військового багато в чому збігалися (крім того, що військовому підкорялися розташовані в губернії війська внутрішньої сторожі), однак фактично другий керував першим.

Другие номера издания «Личности»

№ 138/2020
№ 137/2020
№ 136/2020
№ 135/2020
№ 134/2020
№ 133/2020