Личности 140/2021

Юлія Шекет

НАТАЛІЯ УЖВІЙ: РАЙДУГА ПЕРЕВТІЛЕНЬ

Одна з характеристик, що найчастіше повторюється у мистецтвознавців щодо Наталії Ужвій – «природність». Вона, здавалося, народилася з умінням перевтілюватися, ніби все життя мало не з пелюшок провела на сцені. Але насправді лише у 22 роки Наталка вперше потрапила до любительської трупи та пов’язала подальше життя з театром. «Як я вчилася акторської майстерності? У природи. Виходила в поле і щосили плакала, ридала, сміялася… – згадувала актриса. – А вже потім з’явилися професійні вчителі»

«Згадуючи дитинство, з тим, щоб простежити якусь схильність до театру, я все ж не можу знайти нічого характерного, крім дитячих фантазій», – зізнавалася Ужвій. Не дивно, адже ґрунт для таких дитячих фантазій їй дістався не надто родючий, ба навіть жорсткий.

Наталка народилася 28 серпня (за новим стилем – 8 вересня) 1898 року першою у подружжя Михайла Ужвія та Олени Косміної, у яких після неї знайшлося ще семеро дітей. Містечко Любомль на Волині в останні роки позаминулого століття розвивалося активно, з’являлися нові підприємства, населення за три десятки років збільшилося мало не втричі. Однак навіть гаруючи з ранку до ночі, Ужвіям важко було прогодувати своє велике сімейство – і вони кілька разів переїжджали у пошуках кращої долі.

Коли старшій виповнилося сім – перебралися до варшавського передмістя Брудно. Адже тут на Привісленській залізниці працював Оленин брат, обіцяв допомогти з улаштуванням. Наталка тоді два роки навчалася у залізничному училищі. Звісно, про особисті схильності не йшлося – діти з якомога молодшого віку мали перетворюватися з «ротів» на «годувальників»: «У сім’ї я була найстаршою з дітей, рано почала допомагати… Надати всім дітям освіту батько не міг. Треба було вчитися якогось ремесла…»

Згодом дівчина почала відвідувати міське училище в іншому передмісті Варшави – на Празі. Їй хотілося піти далі від фізичної праці – мала-бо незлі здібності – а в той час вершиною «інтелектуальної кар’єри» для жінки з народу було учителювання. Тривали переїзди, зміни робочих місць, спроби отримати освіту. До духовного училища вступити не вдалося (тоді родина 14-річної Наталі перебувала у Клевані на Рівненщині). Аби заробляти, довелося трудитися швачкою.

«Мене віддали до кравчині… я вмію шити, вишивати. Це лиш потім стало в пригоді. Проте я мріяла вчителювати, – згадувала Ужвій. – Готувалася до іспитів сама. Вдень – у майстерні, а ночами при свічці перечитувала десятки книжок. Іспиту екстерном дуже боялася. Проте витримала його і в шістнадцять років стала сільською вчителькою. Викладала в селі Милятин, у трьох класах: географію, арифметику, рідну мову… Одна вчителька на всю школу. Потім була школа в селі Вілія, пізніше – в Золотоноші. Саме в Золотоноші вперше побачила театр – виступ аматорського колективу. І втратила спокій…»

Отже, голодні воєнні та революційні роки молода дівчина проводила надзвичайно активно: цілими днями навчала сільських дітей, а після занять знаходила час та сили на акторську роботу в аматорській трупі. «Проте ні в якому разі я не намагалася зрадити професії, – ніби виправдовувалася акторка. – Чотири роки театр і школа були для мене всім. У Золотоноші почався мій ‟артистичний університет”. За шість років я зіграла 65 ролей…»

Тож «природність» її даних відточувалася в буквальному сенсі на природі: «Коли вдома нікого не було, я ставала перед дзеркалом і репетирувала… А вночі виходила на луки, оточені густими деревами, і… непритомніла, сміялась і плакала, робила все, що було потрібно по ролі…»

Гурток, у якому виступала Ужвій (під псевдонімом Алімова – батьки-бо були невдоволені «несерйозним» доньчиним захопленням), на початку 1920 року було перетворено на пересувний театр у складі агітбригади при Наркомосі УРСР, яка виступала перед солдатами Червоної армії. Саме тоді Наталія зустрілася зі своїм першим чоловіком. Наскільки студент агрономічного факультету Київського політеху Григорій Дробницький знався на театрі, достеменно не відомо. Але фахівцем вочевидь був незлим і з совітською владою ладнати навчився – бо згодом зробив хорошу кар’єру в сільському господарстві, отримав Орден Леніна та звання Героя Соціалістичної Праці. (Утім, схоже, при тому лишався людиною сумлінною: за деякими згадками у тридцяті роки Дробницький прихитрявся рятувати селян від голоду.) Але до того часу їхні дороги суттєво розійшлися, шлюб протримався чотири роки. Григорія направляли на цукрокомбінат на Черкащині, Наталії ж такий переїзд був зовсім не цікавий. Вона тоді вже цілеспрямовано розвивалася як актриса – отже, бачила себе тільки у театральному середовищі.

Ще 1921-го аматорка отримала змогу вчитися акторській майстерності – за рекомендацією члена Золотоніського повітового виконкому Івана Мойсі її направили до Києва на інструкторсько-режисерські курси для керівників сільських драмгуртків, які діяли при Київському драматичному театрі. (Революційний діяч, що зробив той мудрий крок, теж ненадовго затримається в провінції – також отримає освіту в Києві і згодом, прибравши псевдонім, стане відомим письменником, співцем соціалістичних звершень Іваном Ле.) Перші прослуховування згадувалися акторці не лише хвилюванням перед метрами, а й страшним холодом: як із тремтінням у голосі читала уривки з п’єс Винниченка перед театральними діячами, що слухали початковицю «в пальтах, шапках, запнені хустками».

В допоміжному складі драмтеатру Ужвій всотувала фаховий досвід жадібно, і всі побутові негаразди сприймала крізь призму того натхнення: «Цей перший професійний театр був для мене школою, де я вчилась у майстрів. Літом 1922 року ми жили і готували репертуар в Святошино. Там було чимало зруйнованих дач. Три стіни і дах був – нари і сіно. Подушки возили с собою – все найпотрібніше майно завжди було при нас. Мабуть, немає місця чи містечка, де б ми не побували…» Перебування у київській винайнятій комірчині взагалі згадувала «наче відпустку»: «Кімната була хороша. На підвіконні – жаровня з вугіллям, я варила собі чечевицю. Хазяйці за кімнату я мила підлогу або щось шила».

Другие номера издания «Личности»

№ 139/2020
№ 138/2020
№ 137/2020
№ 136/2020
№ 135/2020
№ 134/2020